Білорусько-Литовський літопис

Контакты
E-Mail

Білорусько-литовські літописи - 

 

Наивидатнішим явищем оригінальної літератури XIV — першої половини XVI ст. було літописання, що продовжувало та зміцнювало традиції початкового літописання Київської Русі і, насамперед, «Повести временных лет» та Галицько-Волинського літопису. Це так звані західноруські, або литовсько-руські, літописи.

Перші відомості про ці літописи подали польські письменники Я. Длугош, М. Бельський та М. Стрийковський, які користувалися ними при написанні своїх хронік. Дані Стрийковського про Литву і Білорусію з цих літописів на початку XIX ст. використав М. М. Карамзін для дванадцятитомної «Історії держави Російської», однак з деякою недовірою та обережністю. Ця недовіра відпала, коли І. Данилович у 1823—1824 pp. опублікував у «Dzennik wilenski» перший, знайдений ним Супрасльський список. Згодом вчені відшукали ще цілу низку списків. У 1907 р. О. О. Шахматов і С. Л. Пташинський в сімнадцятому томі «Полного собрания русских летописей» опублікували разом з уривками 25 різних рукописних збірників західноруських літописів, серед яких найважливіші 13 списків: Супрасльський, Уварівський, Никифорівський, Академічний, Віленський, або «літопис Авраамки», Румянцевський, Красинський, Археографічний, Патріарший, Рачинського, Євреїновський, Дубровський і Биховця. Найповніший зведений опис усіх списків у дожовтневий час подали О. Шахматов і С. Пташинський (1907) та В. Іконников (1908), а в пожовтневий — Т. Сушицький (1929), який крім аналізу різних частин літопису зробив спробу розглянути особливості стилю західноруських літописів.

Литовськими літописами ми їх називаємо умовно тільки тому, що вони були написані під час перебування українських і білоруських земель у складі Литовської держави. За переконливою думкою багатьох дослідників, у складанні західноруських літописів було використано сучасниками Новгородський і Московський літописи XV ст. Найповнішим є список, що його опублікував 1846 р. Ф. Нарбут, а найближчим до української історіографії — Супрасльський (з Супрасльського монастиря, що біля Бялистока у Польщі).

Супрасльський список складається з трьох основних частин. Перша називається «Сказание о верных святых князей руських», або «избрание летописання изложено вкратце», де подано короткі відомості з київських, московських та новгородського літописів до 1427 p., і закінчується невеликим описом руських рік: Дніпра, Двіни і Волги. Друга частина — хронографічна (1431—1446) і називається «Летописєць великых князей литовскых», а третя (1447—1505) продовжує другу, де вже більше говориться не тільки про західноруські, а й південноруські землі. У свою чергу літописи складаються з окремих заміток, хронологічних дат, сказаній чи оповідань та повістей, які мають виражений тенденційний характер і відбивають гостру політичну та міжусобну боротьбу литовських князів. Все, звичайно, залежало від симпатій чи антипатій літописців до того або іншого князя, до литовської або руської землі.

Литовський літопис (список Биховця) починається з міфічної історії стародавньої Литви. У період загострення відносин між Литвою і Польщею напередодні Люблінської унії літописець робить цікаву спробу довести походження литовської шляхти від знатного римського роду.

Все це потрібно було для того, щоб зв'язати литовського князя Гедиміна з римським імператором Августом, що начебто володів не тільки Римом, а й всім світом. «Летописець великых князей литовскых» починається з переліку семи синів князя Гедиміна, де Ольгерда названо батьком короля Ягайла, а Кейстута — батьком великого князя Вітовта. Дуже докладно розповідається про усобиці Кейстута з Ягайлом. Повість ця дає підставу думати, що оповідач був сучасником і очевидцем тих подій. Далі говориться про покатоличення і шлюб Ягайла з дочкою польського короля Ядвігою, про розповсюдження католицизму в Литві, про втечу Вітовта до німців від переслідування Ягайла, про невдалий похід полоцького князя Андрія і смоленського Святослава проти Литви, і про перемогу над ними Вітовта та Скиргайла.

Привертає увагу тут цілісне оповідання про завоювання Поділля, в якому помітне зусилля довести, що цей край законно належить Литві, а не Польщі. Поділля у середині XIV ст. захопили литовські князі — брати Корятовичі, вони збудували Кам'янець та інші міста і обороняли свої землі від спустошення татар. Коли четвертий син Федір, що князював у Новгороді, почув про смерть своїх старших братів, він переїхав на Поділля і став там господарювати, не визнаючи над собою влади Вітовта. Тоді Вітовт пішов і силою захопив Поділля, а Федір Корятович змушений був утекти у 1397 р. під захист короля Угорщини Сігізмунда, який подарував йому Мукачівську домінію в долині річки Латориці.

Тенденційність літописця особливо помітна в оповіданні про боротьбу Литви з Смоленськом. У негативному плані змальовано смоленського князя Святослава і полоцького Андрія, які «много зла сотвориша христянемь на члвеческы и на християнскыи, мучиша християн, иже ни в поганых ратех то не слышах таковых мук...» Завойовницьку політику Скиргайла і особливо Вітовта літописець називає любов'ю до землі Литовської, жалістю до «християн», над якими нібито збиткувався Святослав.

Неодноразове згадування міста Смоленська і подій в ньому не випадкове. З кінця XIII ст. він підпадає під владу Литви. Довгий час між Московським князівством і Литвою ведеться боротьба за Смоленські землі, влада переходить від одних до інших. Згодом таку ж боротьбу за «ожерелье Московского государства», як називав Смоленськ Борис Годунов, вели Польща і Росія, аж поки в другій половині XVII ст. Смоленськ назавжди був приєднаний до Росії. У записах про Смоленськ дуже помітний зв'язок і вплив Смоленського літопису на Литовський та й літописець тут звертав більше уваги на Москву, ніж на Литву. Розповідь про Вітовта закінчується невдалим його коронуванням, хворобою і смертю, після чого йде знаменита «Похвала о великом князи Витовте», відома в кількох списках і редакціях. За характером свого змісту, особливістю композиції, стилю, а також незвичайним для літопису пафосом «Похвалу» можна розглядати як окремий художній твір, тим більше, що з історичного погляду він не має певного значення. Якщо увесь літопис написаний в стилі тодішніх ділових офіційних документів, то «Похвала» Вітовтові відзначається справді неабиякими літературними якостями. Литовський патріотизм та ідея національно-політичної незалежності Литви від Польщі досягають тут найвищого рівня. У пізніших редакціях панегіричний тон зменшується, спокійніше говориться про заслуги Вітовта, непомітно висуваються інші князі, залежно від того, в яких землях робився список — польських чи московських.

Частина оповідань літопису носить батальний характер. Це і повість про Ольгердову боротьбу з Москвою, і «сказаніє» про бій на Ворсклі з татарським царем Темиртиклуєм (1398), і оповідання про бій Вітовта і Ягайла під Дубровною, оповідання про боротьбу Казимира Ягайловича з чехами, і оповідання про битву між польським королем Ольбрахтом та волоським воєводою Стефаном (1497), і оповідання про бій московського князя Івана Васильовича з великим литовським князем Олександром (1499).

В останньому оповіданні згадується український князь Костянтин Острозький, якого послав Олександр на чолі з військом проти московського князя. У битві на Смоленщині під Ведрошем російські війська перемогли литовців, а Острозький був узятий у полон. Напевно, цю частину писав уже очевидець, який добре знав психологічний стан війська і зумів тонко передати настрої воєначальників і воїнів перед боєм та після поразки. Сучасника подій помітно і в вірогідному викладі історичних подій, і в жвавості викладу, і в свіжості вражень, коли подаються не тільки роки, а й місяці, дні та навіть періоди дня.

З інших ширших літописних записів слід назвати оповідання про одруження Ягайла з Ядвігою, сина Гедиміна Кейстута з Бирютою, бо «была велми красна тая девка и розумна», про любовний роман короля Августа з «панею Варварою Радивиловною». Вони також підтверджують думку, що автори їх — люди близькі до князівського двору — були в курсі всіх придворних подій та пліток навколо високопоставлених осіб.